Вівторок, 21.08.2018



Під час першої світової війни значна частина солдатів з Яготина, та навколишніх сіл воювали на боці Російської імперії. В 1914-1917 роках Яготин певною мірою відчув напругу в тодішньому політичному, економічному,суспільному, та культурному житті.
Коли прийшла звістка про перемогу Лютневої демократичної революції у Петрограді і повалення царя, робітники цукроварні, солдати місцевого гарнізону й селяни влаштували маніфестацію. Було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів, в якій переважали представники дрібних партій. У червні 1917 року при Яготинській Раді утворилася фракція більшовиків (А. С. Кошовий, П. О. Литун, 3. І. Колчинський). Правда суттєвих дій ця фракція не виявляла.
Після Жовтневого перевороту в Росії під впливом ленінського Декрету про землю, постанов 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад в Яготині посилились виступи проти поміщиків і місцевих органів Центральної ради. Ці виступи підбурювались більшовиками з інших міст (Переяслова, Прилук, і т д) . В ті часи населення міста фактично було розділене на два табори. Одні підтримували Центральну Раду, інші – більшовиків. 2 січня 1918 року селяни вигнали власників з економій цукроварні і розібрали економічне майно, хліб, гроші.
В середині лютого 1918 року радянські війська розгромили військовий гарнізон Центральної ради і увійшли в Яготин. Чехословацька дивізія, яка тут дислокувалася, оголосила нейтралітет. У Яготині було встановлено Радянську владу. Революційний комітет очолив 3. П. Тимченко. Але діяльність ревкому тривала недовго. Вже 12 березня 1918 року в районі залізничної станції розгорнулися запеклі бої з німецькими військами та загонами гайдамаків Центральної ради. Радянські війська, що складалися з робітників-червоногвардійців чинили супротив. Станція не раз переходила з рук у руки. Але 16 березня після 10-годинного бою з переважаючими силами німецьких військ радянські війська відступити. Разом з німецькими військами  до Яготина повернулись деякі колишні власники майна.  Селянам 18 липня 1918 року було запропоновано негайно зібрати врожай.
У листопаді 1918 року німецькі й гетьманські війська залишили місто. Згодом  його зайняли загони Директорії Симона Петлюри. Вони намагалися затримати наступ  невгамовної  радянської дивізії, яка з боями просувалася на Київ. На початку лютого 1919 року в напрямку на Яготин наступав 9-й радянський полк. Його бійці — робітники підприємств Донбасу й Харкова, погано одягнені виявилися надзвичайно наполегливими  й стійкими. Не витримавши натиску, бійці Директорії підірвали міст і ранком 5 лютого відійшли на захід від міста. Населення Яготина неоднозначно зустріло радянські війська: бідне населення підтримало, а заможне населення намагалося  або тримати нейтралітет,     або відкрито противилось новій владі. Але незважаючи на все в Яготині відновив роботу революційний комітет.
Ревком і волосний партійний осередок, який тоді складався з 4 комуністів, здійснювали продовольчу і земельну політику нової влади. Націоналізовано було цукроварню і земельні угіддя площею 17 406 десятин,  розпочався облік майна. Навесні та влітку 1919 року, коли почався наступ денікінців, комуністам доводилося вести й мобілізаційну роботу.
 З червня Яготин перебував під владою денікінців, яка завершилася 7 грудня 1919 року. Тоді бійці 2-ї Таращанської бригади увійшли до міста й знову встановили радянську владу. Відновлені при владі  ревкомівці Грищенко, Литвиненко, Савченко, Шамро та партійний осередок, який нараховував 12 комуністів, почали  утиски  проти заможних мешканців, які мали в своєму розпорядженні землю й реманент економій, цукроварні, й були ефективними власниками.
Під час наступу на ефективних селян (яких вони називали куркулями) комуністи й ревком спиралися на незаможне селянство та дезорієнтовану в політиці молодь. В цьому їм допомагали  солдати 28-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, частини якої дислокувалися в містечку. 2І лютого 1920 року в Яготині відбулася безпартійна конференція, на якій виступив представник командування групи військ Лівобережної України. Конференція вітала  війська Південного фронту з визволенням України від війська Денікіна.
Радянський режим продовжував укорінюватись в місті. У травні 1920 року яготинські незаможники об'єдналися в КНС(комітет незаможних селян), а в червні  того ж року було створено комсомольську організацію. Вона налічувала 28 чоловік.  Було проведено розподіл колишньої землі, яка була забрана в колишніх власників (часто насильницькими методами) між незаможним селянством, а 1500 десятин орної землі закріплені за цукроварнею. Також було націоналізовано паровий вальцьовий млин та інші підприємства. Здійснюючи ці невідкладні заходи, ревком і партійна організація підготували також вибори до Ради, щоб остаточно закріпитися при владі.
 У1921 році в Яготині проживало 6573 жителі. 27,6% євреї,  53,6%  українців, 8,6% росіян.
З 1923 року містечко стало районним центром Прилуцького округу Полтавської губернії.
Основним промисловим підприємством містечка тоді був цукровий завод. Від  його успішної роботи у значній мірі залежав розвиток сільського господарства навколишніх сіл і добробут селянства. Але з 1919 року завод не працював через відсутність палива.
У липні 1922 року на заводі створено партійний осередок: секретарем обрали і В. Пригунова. В січні наступного року було організовано осередок комсомолу. Частину земельного фонду заводу передали селянству. З Фарбованських і Баришівських торфорозробок почало надходити паливо. Восени 1923 року підприємство відновило роботу. 55 чоловік постійних і 669 чоловік сезонних робітників працювали в три зміни. Вони переробляли за добу 3726 берковців буряків.
Докорінні зміни в розвитку Яготина пов'язані з перебудовою дрібного селянського господарства. Першу сільськогосподарську артіль засновано 1 лютого 1922 року в селі Лісняках,  яке нині входить до складу Яготина. Її утворили 13 селян незаможників. Артіль тоді мала 2 плуги, 5 борін і 3 віялки. У 1927— 1928 pp. в містечку було вже два ТСОЗи.
Радянська влада все більше переконувала яготинців у перевазі колективного господарювання над одноосібним. Почалася насильницька колективізація  У 1929 році основну масу селян містечка і навколишніх сіл почали силоміць заганяти  у колгоспи. Цьому нахабству радянської влади намагалися завадити колишні заможні селяни . Вони вбили колгоспного активіста П. К. Векленка, спалили хати зачинщиків колгоспного руху в Яготині голови колгоспу ім. Ілліча М. С. Човпіня і колгоспника О. Малинки. З 1927-1931 відбувалися багаточисельні селянські бунти, як в Яготині, так і в навколишніх селах. Фактично йшла громадянська війна між прихильниками і противниками колгоспів. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада важко приживалася і в Україні, і в Яготині. Радянська влада це чудово розуміла. Все це, а також низка економічних негараздів в світовій економіці і утворило передумови для голодомору.
Радянське керівництво почало втілювати найстрашніший план по відношенню до населення України. Ставилось дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації, проведеної в 20 роках, набував обертів.
Почалися чорні сторінки в історії України – страшний голод, який не оминув і нашу місцевість. Голод накрив всю територію району .
В селах він набув масового характеру: маси голодних людей намагалися здобути хоч якусь поживу, Голодні люди намагалися йти на Київ та інші міста, не поодинокі були випадки канібалізму, тисячі людей просто вмирали на вулицях. Положення ускладнювалось і  постановою ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років, під неї могли попадати й діти. А хлібозаготівельні загони все нишпорили в пошуках залишків зерна. В пік геноциду люди позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи підводами  звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Навесні 1933 року селян примусили працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З врожаєм 1933 року тиск на селянство став значно меншим.
Голод – був одним із самих страшних іспитів для населення . Ось лише одна розповідь очевидця тих днів Феодосія Чаленка , який мешкав тоді в селі Капустинці , вона чітко ілюструє події того часу:"...У нашій сім’ї хліба не стало на початку грудня. Пам’ятаю, як батько разом з сусідом Терешком Шелехом збиралися в суботу на базар у Яготин. І це взимку за 25 км пішки. У неділю пізно вони повернулися з покупками. Батько просто таки ввалився в хату — ледве тримався на ногах. Потім поклав на стіл чорну паляницю і… розплакався. Він ніби знав, що вона остання в його житті. Ми з’їли все, що було в погребі, а потім у хаті стало пусто і сумно, як на похоронах. Навесні я пас свою стареньку корівчину та ще підпасував молочницю бухгалтера колгоспу. У нього водилося борошно, і вдячна газдиня щоранку розплачувалася зі мною за роботу: давала два млинці. Одного я ковтав тут же, за воротами, а другого заносив своїй матері. Вона, бідолашна, уже не піднімалася з постелі Ми зі старшим братом відривали, від себе останнє, намагалися рятувати матір.
Взимку, коли скирти стояли в степу, ми з братом, як голодні вовки, пробиралися до них снігами, перевівали на вітрі пшеничну полову і добували з неї золоті зернята. Якщо вдавалося навіяти хоч кілограм зерна, це для нас було неабиякою вдачею. Ми знали: завтра обробимо його в ступі і буде якийсь суп, а отже, життя продовжиться на два чи три дні. Корову ми не стали різати — чекали молока, а вона, як на лихо, пізно отелилася. Не всім нам у сім’ї пощастило діждатися омріяного молока. Першою пішла з життя старша сестра , а за нею відвезли в колективну могилу батька. Коли батько ставив закарлючку (він був неписьменний) на заяві про вступ до колгоспу, бідолаха не знав, що то він підписував собі смертельний вирок. Перед колективізацією комусь із придурків-чиновників прийшло в голову спустити в селі великий ставок на кількасот гектарів. Селяни бідкалися, якби зараз знадобилася водойма з рибою. Натомість замість водного плеса вітер гонив хвилі на заростях рогози. Ми несли її до хати і їли з сіллю, або ж варили з неї чортзна-що. Ми, малеча, ходили по болоту і вишукували на купинах яйця диких птахів. На березі загортали їх у мокрі ганчірки і потім з’їдали все, що було під шкаралупою. Коли, здавалося, всьому прийшов кінець, я ловив котів і варив їх. М’ясо було навіть тоді, у голод, дуже смердючим, собаки його не їли, а ми споживали, бо ми — люди, кинуті у прірву. Вкарбувався в пам’яті епізод, який вразив дитячу уяву. Повз мої ворота просувалася дивна похоронна «процесія»: на двоколісній тачці Григорій Краснокочан віз загорнутого в рядно на цвинтар свого меншого брата, мого однокласника і друга Сашка. Ще недавно ми разом їли по маленькому кусочку хліба з чаєм у шкільній їдальні, пасли разом корів — і раптом його не стало. Я тоді подумав: це й мене так повезуть на той світ. Серце стискається від болю, коли чуєш розповідь односельців про страждання голодних мучеників. До Федота Чаленка, члена похоронної команди, прийшов Олійників хлопець і байдуже, глухим голосом сказав: «Дядьку Федоре, захороніть мою матір, бо вони ще вчора померли від голоду. А поки я повернуся, то батько помруть, то майте на увазі». Він був теж близький до цього, ледве стояв на пухлих ногах. Села українські перетворилися на суцільний концтабір. Суворо заборонялося нашим людям виїжджати за межі республіки У своїх містах їх ніхто не брав на роботу, бо селяни не мали паспортів. Якщо ж комусь і вдавалося втекти в Росію чи Білорусію, їх звідти виганяла міліція. Мій знайомий розповідав, що його батьки втекли в Гомель. Там влаштувалися на роботу на цегляному заводі. Отримали хлібний пайок, гроші. Розраховували так і пережити трагедію, що звалилася на Україну. Аж згодом надійшло розпорядження з Москви: всіх українців повернути додому. Добре, що це трапилося перед жнивами. Повернувшись у свою хату, вони стригли вночі майже достиглі колоски пшениці І так врятувалися від голодної смерті. Найстрахітливіші випробування випали на долю наших матерів. Раніше майже всі сім’ї були багатодітні. Уявляєте картину: прокидаються вранці п’ятеро чи десятеро дітей і просять: «Мамо, дайте їсти». А що вона може дати, коли в хаті пусто, як у домовині. Не буде ж вона пояснювати малюкам, що в них від рота відірвав останній кусень хліба «батько» Сталін. Багато матерів не витримували цих мук, втрачали розум, помирали або ж кінчали життя самогубством. Психічно хворі матері убивали і варили своїх дітей. Ось до якого варварства довів Сталін і його банда. Протягом 1933 року чисельність людей у нашому селі скоротилася на 1 200 чоловік. Основна маса їх померла від голоду. В центрі с.Капустинці стоять два обеліски. Великий — на честь загиблих на війні, малий — замордованим голодом у 1933 році. Як свідчать написи на граніті, сталінська «війна» 33-го була набагато жертовнішою, ніж гітлерівське нашестя.Мені, старому солдату, дуже боляче дивитися, як сьогодні політичні сліпці виходять у містах на демонстрації і вимагають повернення України в Союз. Та ми ж там були! І що нажили? До останнього дня СССР стояли в чергах за хлібом. Ми маємо тисячі таких, чи схожих історій".
Докладніше про голодомор ви прочитаєте в спецрозділі на нашому сайті. Де буде подано все, що стосується цього болючого питання: історія, документи, спогади очевидців, як в текстах, так і в відео-версіях.
До 1934 року радянська влада майже остаточно придушила виступи противників колгоспів. Правда селянські локальні протести відбувались включно до 1938 року.
У 1934 році селяни Яготина і Лісняків об'єднувалися в 9 колгоспах.
Працювали також рибгосп, бурякорадгосп при цукрозаводі. Сільгоспартілі забезпечувала технікою Яготинська МТС, створена у 1930 році. Весною 1931 року вона одержала 29 тракторів, кілька автомашин. У 1935 році в МТС було вже 108 тракторів, 28 автомашин, 69 молотарок, 36 локомобілів, 25 двигунів.
У 1935—1938 pp. колгоспи зміцніли, добилися сталих врожаїв зернових і технічних культур, зокрема буряків. Колгоспниці М. Москалець, П. Наровило, Д. Федина, У. Лавренко вирощували по 280—300 цнт, а О. Карпій — по 500 і більше цнт буряків з га. Чимало передовиків виховав і колектив робітників МТС. Трактористи кращої бригади М. Думана у 1935 році виорали по 917 га на трактор, заощадивши по 4 кг пального на кожному гектарі.
Певних успіхів в ці роки було досягнуто й на цукровому комбінаті. За добу він переробляв уже 12 тис. цнт буряків. Стали до ладу електростанція, молокозавод, елеватор.
В 1924 році відкрилася лікарня. Населення набуло можливості лікуватися у досвідчених лікарів, пізніше вже працювали поліклініка, амбулаторія, дві аптеки.
  Багато уваги приділялося розвиткові освіти. 1920 року при цукрозаводі було організовано початкову школу і школу лікнепу. З 1923 року при заводі діяла семирічка, в якій навчалося 200 учнів. На кінець відбудовного періоду тут працювали вже дві неповні середні, а також початкова школа. Неписьменність серед робітників в той час вже ліквідували, слухачами школи лікнепу були лише селяни.
Напередодні Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. в Яготині налічувалося вже три середніх і одна семирічна школи, а також робітфак Київського сільськогосподарського інституту. Вчилися всі діти шкільного віку. У 1936 році відбувся перший випуск десятикласників.
Відбулися зміни і в культурному житті яготинців. У 1920 році робітники організували при заводі драмгурток, а з кінця 1921 року — клуб, в якому демонструвалися кінокартини, працювали бібліотека та гуртки: політосвіти, драматичний, хоровий, художній, спортивний і військовий. В 30-х роках центром культурно-масової роботи став районний будинок культури, крім того, працювали два клуби, дві бібліотеки та хати-читальні. Влада рад остаточно взяла всі галузі в свої руки  і почала по своєму наводити та встановлювати свій лад. Серед багатьох позитивних моментів було багато негативу.
 ДАЛІ
РАДІО+TV+КІНО ONLINE
ОПИТУВАННЯ TEST
КУРС ВАЛЮТ ВІД ЯГОТИН ІНФО


Приватні оголошення
[17.08.2015]
Продам двухкомнатную квартиру в г.Яготине в районе ЦИНС
[12.08.2015]
Ліса будівельні
[07.08.2015]
Робота для водіїв в Польші
[06.08.2015]
Продам залізобетонні плити
[30.07.2015]
Продам саморобний зварювальний апарат
[30.07.2015]
Дитяче дозвілля
[28.07.2015]
Продаеться будинок
[28.07.2015]
Продаємо будинок
[28.07.2015]
Продається 4- к квартира у м.Яготин районі ЦИНСу
[03.07.2015]
продам зварювальний апарат


По категоріям
Статті та аналітика [137]
Новини Яготина та району [797]
Новини регіону [41]
Спорт [156]
Молодіжна сторінка [9]
Пошук
Календар
«  Серпень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Логін:
Пароль:

mail