Середа, 21.11.2018



Головна » 2011 » Лютий » 23 » Варто прочитати, та задуматись.
19:17
Варто прочитати, та задуматись.
Україна все більше йде Російським шляхом: влада твердить що все добре, міністри показово дають вказівки знаючи на перед , що їх не виконають, все більше закручують гайки, зменшуючи свободу незгодним з чинною владою. Зазнають утисків, як засоби масової інформації, так і окремі журналісти, які намагаються об’єктивно висвітлювати події, та писати правдиву історію, чи щось про Українців.
Прикладом останнього є те, що 2 лютого в алчевській газеті «Неделя+» була надрукована стаття Олени Розсказової «Голгофа українського народу: музей політичних в’язнів». 3 лютого стаття з’явилася на сайті газети але того ж дня була видалена. Автору статті пояснили, що це зумовлено тим, що «у статті є деякі неточності і її треба переробити», але стаття на сайті так і не з’явилася. Автор статті була вражена, та вважає, що не обійшлося без тиску на видання. Оскільки для теперішньої влади все, що йде на перекір її промосковській політиці -  це проти  них, та проти їх московських покровителів.
Яготин Інфо, як і багато патріотичних видань, подає повну версію статті.
Коли я чую від людей різних поколінь: «Зараз би Сталіна сюди, він би навів порядок!», я думаю про ті чисельні багатомільйонні жертви найталановитіших співвітчизників, які не боялися казати правду, виступати проти тоталітарного режиму. І я думаю про те, якою би була зараз доля нашої держави, якби всі ті найблагородніші найчесніші люди, яких згноїли у таборах, тюрмах та розстріляли, залишилися б у живих. І якими щасливими були б їхні діти, коли б на усе життя до них не причепили той ярлик «дитина ворога народу»… Я не намагатимусь нікого переконувати. Але всі ми маємо право знати правду. Якою б жорстокою і сором’язливою вона не була.
Голгофа українського народу: музей політичних в’язнів
Навіть зараз від цього місця віє смертю. І виглядає воно жахливо. Історико-меморіальний музей політичних в’язнів у Тернополі. Колишня тюрма. Де НКВдисти знищили тисячі своїх співвітчизників. Коли ми рушаємо сходами, серце буквально обливається кров’ю. Вузький прохід у підземелля. Залізні товсті двері. У сходах посередині виїмки. – Уявіть собі, скільки з 1944 року тут пройшло людей, щоб ті сходи так витоптати, – каже нам Орест Іванович Савка, старший науковий співробітник музею.  Після другої світової війни Тернопіль був зруйнований. Перше, що почали робити наші «визволителі» після війни – будувати політичні тюрми, – продовжує пан Орест розповідь. -Тюрма існувала тут збудована у центрі міста ще за царських часів. Саджали за те, що люди воювали за свою рідну державу. На своїй території. Зараз злочини сталінізму досліджуються не тільки українськими істориками,а у першу чергу російським «Меморіалом». Вбити стільки власних людей могли тільки злочинці, і тому робити їх велетами – це смішно. Орест Іванович декілька разів підкреслює, що у боротьбі за українську державу колосальний тягар винесли само дівчата. Армія на його думку – це не тільки ті люди, які стріляють, бігають по ліса і воюють. Їх треба одягнути, нагодувати, вилікувати… Треба налагодити між ними зв’язок. Лише уявіть собі, яка то була відважна дівоча братія, яка не боялася іти по морозу (а тоді температура сягала 30 градусів) з одного загону до іншого 30-40 кілометрів! І за кожним деревом чекала її смерть. Нажаль, ці подвиги ніким не описані, свідків стає все менше. І я вражаю, що молоді люди повинні знати правду. Із перших вуст. Від нашого українського народу, а ніким не видуману.  У тюрми було два входи: парадний, через який ходили всі генерали, офіцери, і внутрішній, обтягнутий колючим дротом, через який проводили в’язнів. Цей другий, внутрішній вхід було наказано побудувати німецьким військовополоненим, щоб ніхто не дізнався , як у застінках катують людей. Перед заднім ходом була металева чотирьохметрова стіна.  Орест Савка вважає цю колишню тюрму голгофою українського народу. У кожній кімнаті сиділи слідчі і постійно йшли допити, вдень і вночі. Є інформація, що в’язнів у цій тюрмі було більше 60 тисяч! Але конкретної цифри нажаль немає, тому що їх не віддають з московських архівів. Тому приходиться засновуватись на свідченнях родин, інформації, що збирають науковці…
Ходимо зі мною, – кличе нас пан Орест. – Навіть якщо я нічого не буду казати, те, що ви побачите, скаже саме за себе, – переконує він мене. – Ви знаєте, одного разу до нас приїжджали луганчани, які спочатку з іронією відносились до музею і подій, які з ним пов’язані. Тоді я запропонував їм, що я не буду нічого коментувати. Хай дивляться. І дадуть відповідь після цього лише на єдине питання: «Чи могли люди заганяти людей, собі подібних, у ці умови, що той, хто потрапляв у цю тюрму, додому вже не повертався ніколи…Тих, кого тут не розстріляли, не закатували, відправляли у Магадан, на Соловки, у Караганду – у концтабори Радянського Союзу і там вони «строілі соціалізм». Траплялося таке, що в’язні не витримували допитів НКВД. Один з них впав з четвертого поверху і розбився. І тоді керівництво тюрми натягнуло залізну сітку між поверхами, щоб ви не могли навіть накласти на себе руки. Прямо на вході, у прийомнику, в’язнів роздягали догола, бували, взуття забирали… Потім переводили їх у камеру, яку називали «чоботом», де люди чекали своєї долі. Ви могли чекати годину, поки НКВДисти рилися у вашому одязі, відрізали ґудзики, ліквідували шнурки, бо вважалося, що це може бути зброєю… Але могли вас тут тримати до самого ранку! Уявіть собі, в такій холодній камері, з мокрою губкою стіни, де були сотні пацюків, щурів… і в’язнів там тримали оголених. Потім вам повертали одяг і заганяли у камеру. Навіть зараз, коли тюрма стала музеєм, її приміщення виглядає жахливо. А у 1945 році тут не було ніяких картин… Та що там, не було навіть штукатурки та підлоги! Дві камери збереглися точно такими, як вони були у ті роки. Ті, хто їх бачить, відчувають силу того зла, яке відбувалося із людьми. Коли камера зачинялася, дихати було нічим. Система охорони та самої будівлі тюрми була такою, що звідти ніхто не міг втекти. Навіть якщо пролізти за її межі (що вже здавалося неможливим), метрів за п’ять був колючий дріт і ходили автоматники.  В одній камері (за розміром як маленька кімната) розміщувалось 25-30 людей. Спати можна було з 12 ночі до 6 ранку на одному боку головою до стін, ногами до середини. І по команді тієї людини, яку в’язні обирали себе за старшого, вони поверталися на другий бік. В камері була стара виварка або діжка з діркою – «параша», яку використовували як туалет. А уявіть собі, в’язням двічі на день давали суп, приготовлений із зіпсованих харчів. Звичайно, в них постійно був пронос. Крім того, тут не було душової і ніхто їх не водив помитися кудись. Тільки один раз на 10 днів знімали люди одяг, передавали через віконечко і його пропарювали. На одній людині було по 300-500 вошей!  В камері постійно горіло світло, неможна було голосно розмовляти чи співати, швидко ходити (але як тут взагалі можна було ходити, коли люди були як оселедці у діжці!) Якщо вас усю ніч допитували (на приладдя для катування, представлені у музею, навіть дивитись страшно) і вдень ви закривали очі, то вважалося, що ви порушуєте режим і вас закидали у карцер. Коли викликали на допит, двері відкривалися не повністю, на ланцюзі, щоб в’язні не кинулися на конвой. Бо багато з них вважали, що краще померти, аніж терпіти муки. Двері тюрми були побиті цвяхами як терка, щоб по них неможна було стукати. Після катувань матері не могли впізнати дітей: хлопцям на спинах вирізали тризуби, дівчатам відрізали груди, у людей були повиколювані очі, відрізані вуха, розірвані носи… Греко-католицьких священників роздягли догола, вспороли їм животи і туди засунули живих котів… На дріт надягали від трьох до п’яти голів і вивішували. Скажіть мені, як назвати тих, хто міг таке зробити! – каже пан Орест і в очах його стільки печалі… І більш за все мене вражає те, – каже він, – що сталінські кати не каються. Був такий капітан Матвєєв, який сам за день розстрілював 240-280 людей. Тім, кому призначили страту, зв’язували разом руки і ноги дротами і ставили на коліна. Він ішов і з нагану стріляв у кожну потилицю. Коли він змучувався виконувати цю на його думку «почесну» місію, його підручні давали йому ним виточений дубовий кіл, яким він розбивав решті в’язнів черепи. За цей «доблєстний труд» капітан Матвєєв був нагороджений орденом Червоної зірки, путівкою до Криму. Після розпаду СРСР російські журналісти знайшли живого капітана Матвєєва і запитали його, чи не мучить його совість, на що він відповів: «О чем вы говорите, какая совесть? Если родина прикажет, я опять все повторю!»

Олена РОЗСКАЗОВА, Тернопіль
Категорія: Статті та аналітика | Переглядів: 849 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1 Harts_off  
Так что бастовать когда ?? angry

Ім`я *:
Email *:
Усі смайли
Код *:
РАДІО+TV+КІНО ONLINE
ОПИТУВАННЯ TEST
КУРС ВАЛЮТ ВІД ЯГОТИН ІНФО


Приватні оголошення
[17.08.2015]
Продам двухкомнатную квартиру в г.Яготине в районе ЦИНС
[12.08.2015]
Ліса будівельні
[07.08.2015]
Робота для водіїв в Польші
[06.08.2015]
Продам залізобетонні плити
[30.07.2015]
Продам саморобний зварювальний апарат
[30.07.2015]
Дитяче дозвілля
[28.07.2015]
Продаеться будинок
[28.07.2015]
Продаємо будинок
[28.07.2015]
Продається 4- к квартира у м.Яготин районі ЦИНСу
[03.07.2015]
продам зварювальний апарат


По категоріям
Статті та аналітика [137]
Новини Яготина та району [840]
Новини регіону [41]
Спорт [156]
Молодіжна сторінка [9]
Пошук
Календар
«  Лютий 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28
Архів записів
Логін:
Пароль:

mail