 Як відомо, сусідів не вибирають. З ними можна дружити, сваритися, але не помічати їх – це найперше зневажати себе. Наша молода країна сусідів також собі не обирала, та, й якщо і мала б таке право – напевне, ним не скористалася б. Всі-бо хочуть мати за найкращого товариша, партнера – співіснуючу на мирних, братерських засадах спільноту людей, таку багатонаціональну й розмаїту, як ми, українці. Ми повинні пишатися своїм вигідним становищем, наріжним місцем між західною та східною цивілізаціями, містком взаємопорозуміння та консенсусу на європейському континенті.
Але це, нажаль, не так. Віками нам доводилось доводити то тут, чи там своє власне право на існування, єдність, на самоідентичність врешті-решт. То якщо наші сусіди – Польща, Угорщина, Словаччина, чи та ж Туреччина за наслідками воєнних баталій чи перегляду економічних, соціальних, гуманітарних взаємин мають з нами добросусідські паритетні, взаємодоповнюючі зв’язки, то з нашим одвічним, по крові і спільній історії рідним сусідом – Росією, взаємини протягом новітнього періоду не те, що рівноправними, навіть взаємодоповнюючими не були. Старший згори дивиться на молодшого. Це зараз. Забуває старший ті часи, коли князь Володимир у Дніпрі хрестив слов’ян, то у Московії тубільці ще з дерев не позлізали. Для нашого народу, що заслужив, виніс на своїх плечах, вистраждав таку жадану незалежність – ні від кого; дивитися ніби зі сторони на просідаючий гуманістичний, інтелектуальний та й загалом людський потенціал кожного співгромадянина, - так собі зітхає зі смутком, і не знає, що робити. А поки ми в журбі схиляємо голови, моментом користуються корисливі до влади та її поширення на вільні від неї території різного роду діячі з сірим минулим та великими амбіціями. На нас насідають, навіть вже не прикриваючись «шмагають» з телеекранів, зі сцен та кінозалів, а ми терпимо, надіючись на Божу милість. «Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде!».
Днями атака на ідеологічному фронтів з боку російської еліти посилилася. Недавня підсумкова конференція прем’єр-міністра В.Путіна з його історико-політичними тезами про те, що «мы бы выиграли войну и без Украины», посилення культурної експансії на спустошений кризами та безвідповідальністю ґрунт вітчизняного жевріючого мистецького середовища, настільки залежного від державних подачок, що навіть в критичні моменти не здатного підняти голову, та й послати пройдисвітів «під три чорти» - потихеньку роблять свою справу. Візьмемо, наприклад, які концерти проходять у Національному палаці «Україна». Почали рік з Новорічних вистав під плюсову фонограму та піснями з рекламою спонсорів дійства. Діти розгублені, дорослі в шоці. Дванадцятого січня – великий концерт Народного артиста СРСР та України Йосипа Кобзона. Жодної української пісні там він не заспівав! Але – через одну звучать рефрени «Золота моя Москва», «Украина ненька-матушка Россия», чи радянські пісні про війну.
Змінилися політичні реалії (президент з Донеччини), і вже у репертуарі – «Вышел в степь донецкую…», «Мама моя Украина, а отец мой Донбасс» тощо. Жодної пісні про Новий рік, чи Різдво, хіба що поглузуємо з них, малоросів, прошепочемо в кінці під фортепіано «В лесу родилась ёлочка». І це слухає повний зал, на чолі із «президентом» Кучмою, аплодує і підспівує. Вилетів після такої наглості з того залу, як навіжений, і ще кількадесят людей з нами, оце і всі національно свідомі. Інші були у захваті - сподобалось, давайте ще! Складалось враження, що перемістилися років так на сорок – у часи розвинутого соціалізму Брежнєва, і сидимо наче не в Києві, а у Палаці з’їздів. І далі – чекаємо майбутніх зустрічей із Галкіним, Аллегровой, Машиной времени та ін. А наші співаки – чи то кланяються у Білокам’яній, чи далеко по закордонах вештаються, і вже на батьківщині і забули, що були такі…
Володимиру Володимировичу, який відповідав на запитання, зручно умостившись у кріслі, треба було б на хвильку подумати, що якби не було України, а кордони Польщі стикалися десь під Бєлгородом, то німці переможним маршем гарцювали десь на Дворцовій площі в Петербурзі, а Сталіну треба було б тікати кудись у Китай – до комуністів-партизанів…
Хоча частково розумію керівництво такої могутньої держави – цією політикою і всередині країни, і ззовні воно намагається утримати територіальну цілісність пострадянської імперії, та, не маючи особливих яскравих сторінок у власній історії, вибудувати систему міфів для підтримки патріотизму та власної самоідентифікації в глобальному світовому просторі. Проте, на нинішньому етапі міжцивілізаційного розвитку інші країни навчились поважати одна одну.
Які уроки ми з цього винесемо? Де голос нашого народу – вільного, і невмирущого? «На Бога надейся, а сам не плошай»!
Антон Ліціс.
|
