В сучасному світі демократичні держави направляють свою політику в
соціальній сфері на надання підтримки соціально-незахищеним верствам
населення. Конституція України визначає, що наша держава є соціальною і
правовою. Громадяни України, що мають різні ступені інвалідності, різну
глибину втрати здоров’я дуже надіються на визначену в Конституції України
соціальність політики держави, але зрозуміло, що політичну лінію визначає
політична команда, яка прийшла до влади. Ось і маємо на сьогодні ті реалії,
які проводить сучасна політична команда.
Вже не перший рік в державі ведуться дискусії щодо надання
фінансової підтримки громадським організаціям інвалідів, і це не
патерналізм, а обов’язок влади захищати та підтримувати обездолені
спільноти громадян. На самому високому рівні в офісі Президента України,
Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, Міністерстві соціальної політики
обговорювались проблеми, як надавати таку підтримку. Розглядалось 3
можливі варіанти підтримки організацій інвалідів: на сталу інституційну
підтримку; на проекти, програми, заходи; на фінансове забезпечення
соціальних послуг, які надають громадські організації інвалідів особам з
інвалідністю.
Сьогодні в суспільстві є прихильники всіх трьох напрямків. Зважаючи
на той стан економіки, в якому опинилась наша держава, то може дійсно на
сучасному етапі недоречно підтримувати проведення заходів, проектів, на які
держава виділяла кошти в минулі періоди, і це в більшості було спрямовано
громадськими організаціями на проведення семінарів, круглих столів,
конференцій тощо. Чи це вкрай потрібно сьогодні?
На жаль, в державі є такі великі соціальні групи осіб з інвалідністю, які
потребують не проведення семінарів чи конференцій, а постійної практичної
допомоги, щоб підтримати свій фізичний стан, отримати медичну послугу,
вирішити практичну проблему – побутову чи соціальну.
Однією з таких категорій є незрячі громадяни України. Саме вони не
мають можливості отримати ті послуги, які доступні іншим особам з
інвалідністю. Відвідати поліклініку чи аптеку, вирішити питання в
райсоцзабезі, сільраді, райдержадміністрації, ЦНАПі можуть самостійно
особи з різними захворюваннями, а ось незрячий громадянин постійно
потребує постійної сторонньої допомоги (фізичний супровід, підготовка
документів, написання заяв). Навіть перебуваючи в лікарні для незрячої
людини часто є проблемою самостійно проходити консультації суміжних
спеціалістів, відвідувати фізпроцедури, які здійснюються в різних кабінетах,
на різних поверхах, а іноді в різних будівлях, скористатися харчовим блоком,
санвузлом тощо.
Саме тому Українське товариство сліпих як ніяка інша організація
наполегливо добивається у владних структурах можливості практично
скористатись тією чи іншою програмою, але вони інколи так прописані, що
ними вкрай важко скористатись особам з інвалідністю по зору.

Як правило, місцевий структурний підрозділ громадської організації
має одного керівника і, в кращому випадку, секретаря-помічника. Щоб
отримати допомогу за надані соціальні послуги, організації потрібно:
отримати заяву від кожного члена Товариства з інвалідністю; прийняти по
ній окреме рішення по наданню послуг, зрозуміло, з аргументацією, чому
потрібно надавати послуги; заключити з кожною особою договір на
обслуговування; розробити план заходів по наданню їй послуг.Тобто
оформити цілу низку паперів на кожного члена організації. Це надмірна
паперова тяганина, яка буде більше відволікати працівників на роботу з
паперами, ніж на практичну роботу по наданню послуг людям.
Громадські організації не мають штат з десятків працівників, які мають
райсоцзабези. Кому потрібна така кількість документів по кожній особі,
підкреслимо, окремих документів, ну скажімо, член організації тотально
незряча особа – невже не зрозуміло, що такій людині потрібен супровід.
Навіщо така кількість паперів на таку особу? Зрозуміло, що потрібно вести
облік, яка послуга надавалась, коли була надана, кому була надана, тривалість
послуги тощо, але навіщо договір, план роботи, заява, окреме рішення. Цей
паперовий тягар кому вести, адже в наших обласних організаціях приблизно
по одній тисячі членів, а в деяких областях майже по дві тисячі членів.
Задумаймось, який колосальний обсяг «паперової» роботи потрібно вести
громадській організації, яка добре знає своїх членів і розуміє, кому яка
допомога потрібна. Для того, щоб вести такий великий обсяг документальної
роботи, в кожній організації необхідно мати відповідний штат працівників,
які працюють повний робочий місяць. Виконання цієї роботи одним
секретарем неможливе через надмірне навантаження
. Чиновники міністерства соціальної політики пропонують нам наймати
працівників, але де в громадській організації кошти? Більшість робіт
виконується на громадських засадах.
Таким чином, можна констатувати, що документ розроблений для
районних управлінь соціального обслуговування – в них одні можливості, а в
громадських організацій – незрівнянно менші можливості щодо чисельності
працівників, і, зрозуміло, кількості оформлених документів на кожну особу.
Отже, постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання надання
фінансової підтримки громадським об’єднанням осіб з інвалідністю»
прийнята нібито для фінансування громадських організацій, а в дійсності вже
в самій цій постанові закладено вимоги щодо наявності фахового персоналу у
надавача послуг нарівні районного відділу соціального забезпечення. Інакше
кажучи, в ринок соціальних послуг практично не будуть допущені громадські
організації осіб з інвалідністю.

Заступник голови Центрального правління Українського товариства сліпих

Михайло НОВОСЕЦЬКИЙ