 Шановні відвідувачі Яготин інфо. Пропонуємо вам ознайомитись з матеріалом, який написав Георгій Бурсов на одному з сайтів.
Роман Василя Шкляра прочитав одразу ж після «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко. Мимоволі напрошуються порівняння.
З вимученого «самашедшого» нічого в пам'яті не залишилося. Не запам'ятались ані велемудрі філософські кпини над вбогою українською сучасністю, ні блискучі зразки добірної літературної мови, з вдалими неологізмами видатного майстра поетичних метафор. Від прозового первістка Поета пахло атмосферою Інституту літератури АН України. Там в металевих, притрушених пилом трунах покояться тексти, які вийшли ще з-під гусячих пер 18-го століття і до останніх — написаних пером Parker'ом 900-ї золотої проби.
Упаси Боже, щоби роман «Чорний Ворон» Василя Шкляра під жалісливе голосіння за полеглими борцями за волю України був упокоєний в тому пантеоні горе-літератури!
Один видавець, що нині штампує україномовну пошлятину у першій радянській столиці южного края савєцкай Расії, за компанію з обізнаними кінчиками своїх носів «літературознавцями» з Києва та Риги, процвірінькав про «русофобію» та «антисемітизм» останього романа Василя Шкляра. Вкрай занепокоєні появою патріотичного «Чорного Ворона», книги, котра реально шкодить планам перетворення України у національно кастровану територію під однойменною географічною назвою.
Роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» мусить бути в кожній міській та сільській бібліотеці, в кожній хаті-читальні далекого від цивілізації карпатського чи волинського хутора. Його мають читати солдати й офіцери нашого поскубаного війська, замість совкового чтива про «гуманізм воїнів визволителів». Цей патріотичний, націоналістичний український твір у першу чергу повинні читати школярі, відклавши на потім залиті сльозами «розриті могили» класиків 19-го століття, читаючи які, щоб зберегти здорову психіку, бажано, як рекомендував Володимир Винниченко, приймати заспокійливе.
Досі ми знали лише про героїзм воїнів УПА. Тепер стало зрозуміло, що звитяга і самопожертва синів та доньок Галичини і Волині були не поодиноким явищем.
Борців за волю України 20-х років в чекістських донесеннях названо «бандитами». Це давня традиція окупантів — називати бандитами учасників руху Опору. Колись польські окупанти називали «бандитами» українське козацтво. Згодом до того самого прийому вдавалися московські, німецькі, угорські та румунські загарбники.
Роман «Чорний Ворон» — це ПРАВДА, яка більше восьмидесяти років від нас приховувалася. Вдалою авторською знахідкою Василя Шкляра можна вважати цитати з документів галузевого архіву СБУ. Бо це не художня авторська вигадка, суб'єктивність якої має бути зрозумілою. Папери писано тими, кого без пощади винищували українські партизани — нащадки вільних козаків Наддніпрянщини.
Ось деякі з процитованих Василем Шкляром документів з чекістського архіву:
«Черный Ворон — непримиримый хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. Одет в защитное. Опоясан двумя портупеями… Имеет привычку постоянно закладывать руки за портупеи, так как очень неторопливый, почти неуклюжий в своих движениях. Даже странно, как при этом ему удается быть отличным наездником и метким стрелком. Сын лесничего, сочиняет стихи…
Уполномоченный Кременчуцкого губчека Какавишников»Якби не назва наступного документа «Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине» можна було б подумати, що це писалося рукою запеклого антирадянщика. За подібні відвертості у 37-му році більшовики своїх же і розстрілювали.
«Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей — поляков, русских, татар, турок…»
А це вже складена особисто отаманом Чорним Вороном відозва, що була відповіддю на розорення Мотриного жіночого монастиря та групове згвалтування чорниць зайдами червоноармійцями:
«Брати селяне! Російська потолоч вчинила наругу над нашою святинею — Мотриним монастирем. Кацапи-безбожники та жиди-анцихристи зняли церковні дзвони, які всіх нас єднали не тільки голосом Божим, а й погуком до боротьби з московською навалою. Вони тяжко позбиткувалися над сестрами обителі, розорили Божі храми, спалили дзвіницю. Але їм це так не минеться. Катів жде кара Господня і помста нашої зброї.
Брати селяне! Не спіть, убивайте де тільки можна московську нечисть. Хто ще дужий узяти в руки зброю — ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів і христопродавців. Не суньте голову в ярмо кацапщини! Найбільше наше повстання попереду — ще повіє новий вогонь з Холодного Яру! Слава Україні!
Отаман Чорний Ворон».
Цю цитату з наказу по Кременчуцькій губернській дільниці ГПУ від 26 листопада 1921 року можна вважати реакцією на відозву Чорного Ворона до селян:
«Моральное состояние и боеспособность красных частей оставляет желать лучшего. Следует прекратить и строжайше пресекать насилие над мирными гражданами, которое провоцирует недоброжелательное отношение местного населения к соввласти…
Начгубучастка Комбриг 21 Понеделин.
Военбриг Егоров.
Наштагубучастка Шельхман».
А цей документ епістолярного жанру писали бійці загону Чорного Ворона. В той час, коли отаман був відсутній — загоював поранення — на пропозицію скласти зброю, вийти з лісу під оголошену амністію, його побратими так відповіли:
«Таваріщ Нечипоренко! Ми дуже вдячні за амнестію, але явитися до вас нема коли, бо треба бити чрезвичайних жидів і … (слово нерозбірливо) кацапів, котрі позасідали в Сов. Кр. Раб. власті і гнітять нарід так, що цареві Нікольці й не снилося. То хто ж по-вашому бандит? Той, хто прийшов до нас із Московщини і серед білого дня грабує кожну хату, чи той, кого ви вигнали з дому і змусили піти до лісу, щоб боронити свій край?
А тобі, московський сраколизе, скажемо прямо: якщо не хочеш, щоб тебе спіткала та сама доля, що й начальника лебединської міліції Борвіка та його таваріщей, які разом і в ногу пішли їсти землю, то приходь до нас у ліс. Може, ми тебе амнестуємо і будемо разом бити комуну та стояти за правду. Бо ми не любимо неправди опущ хріну, правдою живемо на світі і сипимо тобі її в очі, як піском» (витяг з інформаційного зведення Черкаського повітового карного розшуку за 15–23 січня 1922 року. Підписи: Начуездугрозыска Козицкий. Секретарь Смульсон.)
Як вимушену реакцію московсько більшовицької влади на повстання українських селян по всій Україні проти національного і господарчого гноблення — холодноярівське повстання лише один яскравий епізод тієї боротьби — можна пояснити тимчасове припинення більшовиками русифікації загарбаної території. Як пізніше виявилося, таку ж тимчасову політику українізації, з відкриттям українських шкіл, з книгодрукуванням українською мовою, мовою ідиш та іншими мовами нацменшин, з українським театром, тощо. Заодно з наказами вчити мову титульної нації радянськими службовцями і працівниками каральних органів, що прибули на плечах червоноармійців керувати і карати здєшнєє насєлєніє. Та не все складалося, як гадалося. Нежиттєвість «національно-культурного» камуфляжу на шовіністично налаштованих загарбниках — будівничих новоросійської комуністичної імперії — була очевидною.
«…Следует смягчить упреки в наш адрес из-за того, что при Окротделении ГПУ временно прекратили работу спецкурсы по изучению украинского языка. Тем более, что успех этих занятий и так был весьма незначителен, поскольку почти все наши сотрудники являются уроженцами губерний Центральной России. Они сетуют на излишнюю формальность этого мероприятия, дескать, и так можно объясниться, а овладеть мовой на надлежащем уровне они все равно не сумеют…
Нач. Шевченковского Окротделения ГПУ Адамович.
Секретарь Орлов»
Партизанський загін народних месників отамана Чорного Ворона продовжував діяти.
«3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, что в 15 верстах юго-восточнее г. Смела, ранним утром в открытую, совершенно демонстративно проехала конница из одиннадцати всадников, предположительно банды Черного Ворона, вооруженная карабинами и одним пулеметом Льюиса. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть»…
Начокротд. ГПУ Бергавинов
Нач. СОИ Ленский».
Боротьба з переважаючими силами загарбників ставала усе важчою. Нова економічна політика, як змій іскуситель, дозволила українському селянинові хазяйнувати. Чорний Ворон знав, чим має скінчитися чергова омана наївним селянам. Все більше партизан виходило з лісу, повіривши амністії. В сумлінні багатьох українців — учорашніх воїнів за волю України з хутірною ментальністю — прокинувся віковічниий хробак зрадництва. Поточені тим хробаком холодноярівці почали переходити на бік ворога. Кільце навколо отамана Чорного Ворона і його поріділого загону звужувалося.
«…Внезапно выскочило два всадника и, внеся суматоху двумя гранатами, помчались в сторону леса. Одного из них удалось сразу сбить с лошади посредством ранения последней, и здесь нам довелось быть свидетелями случая исключительного и даже жуткого.
Щупленький, весьма заурядный бандит поднес к виску револьвер, чтобы покончить с собой, но вышла осечка. Наши бойцы уже готовы были схватить его, как вдруг бандит разогнался и прыгнул в колодец. Причем колодец этот оказался настолько глубоким, что достать оттуда злоумышленника не представлялось возможным. Поэтому мы на всякий случай бросили в колодец гранату.
Что касается второго бандита, то с ним получилось нечто непредвиденное. После первых же наших выстрелов он опрокинулся с седла, но не упал на землю, а повис в стременах побоку лошади вниз головою, как это часто бывает с убитым или раненым всадником. При этом руки его безжизненно болтались, почти касаясь земли. Бойцы ожидали, пока он вытрясется из стремян или остановится лошадь, как вдруг уже почти под самым лесом бандит каким-то невероятным движением, как это делают кавказцы или циркачи, опять оказался в седле. Пока было понято его притворство, злодей скрылся в лесу.
Рапорт командира ударгруппы ББ П.Орлова
начальнику Черкасского окружного ГПУ Бергавинову,
19 августа 1923 года».
…Залишалося прочитати кількадесят сторінок роману «Чорний Ворон». Якщо відверто, сильно полюбив головного героя. Відклав книжку і цілий день мучився в здогадах: чи буде схоплено та по-звірячому покалічено в тортурах отамана, що сам залишився у лісі. Очікування трагедійної кінцівки будь-якого твору на тему з історії України почалося ще від Гоголя, який нелюдськими тортурами покарав за прагнення до волі героїв своєї повісті Тараса Бульбу та його сина Остапа. До Гоголя приєдналася череда українських мазохистів письменників, історичні твори яких викликали зневіру у продовження боротьби.
Та Чорний Ворон не загинув! Замість полеглих в останньому бою і тих, хто зрадив, згуртував новобранців, партизанським загоном виборював волю аж до 6-го липня 1925 року. Тоді про «ліквідацію банди Чорного Ворона» звітують чекістські архіви. Сам отаман — подяка Василеві Шкляру! — пішов за кордон, де, дай Боже, розшукав свого сина, семимісячним врятованого від карателів чекістів. Автор роману не піддався комплексові рокової погибелі за Україну, за її волю, за народ.
Роман «Чорний Ворон» на відміну від скиглінь «самашедших» скептиків і національно кастрованих циніків знову кличе патріотів до бою. Хоча пора шабель і кулеметів давно минула(хіба що шабель… — КЦ), партизанська сурма з Холодного Яру в сучасній українській літературі так голосно прозвучала вперше. На всю Україну.
Георгій Бурсов
|
