 Ну все! Наче відгуляли/відгуділи свята…треба працювати. Але про одне свято таки заікнусь. Мова про 9 травня. Ніби і свято хороше, і все пройшло ніби непогано – мається на увазі без інцидентів. Але все одно лишилося гнітюче відчуття від того, що відбулося. Проаналізувавши побачене, можна зробити певні висновки. Але – все по порядку: день був дуже насиченим, проходили різні заходи, ніби все було добре, але… завжди є оце, з маленької букви «а», конфліктне слово «але». Якщо для кого й робити з 9 травня свято, то хіба що для ветеранів. Тільки от один момент навіяв на мене гнітюче відчуття того, що в Україні все зроблено для: «Дивіться, як ми турбуємося про ветеранів». Це відчуття підсилилось, коли з алеї слави, та інших заходів, вже почали розходитися поодинокі силуети в орденах. Дехто лишався ще посидіти на лавочках, але вони також сиділи самі, націливши свій погляд у далеке минуле. Чому про них українська влада на загальнодержавному рівні майже не турбуються в інші 364 дні циклу під назвою рік? Ну місцева ще якось…….щось робить.
Йдемо далі. Молодь…… На зустріч мені йшло багато молодих хлопців та дівчат. Всі вітали зі святом. А на запитання, що за свято, багато з них казали що перемога. А ось що за перемога, і хто кого переміг із десяти дві молоді людини ледве пригадали. Тобто я ще раз переконуюсь, що не потрібно цей день робити вихідним. Адже ветерани й так не працюють, тому спокійно можуть збиратися святкувати, згадувати. А молодь все одно мало що знає про ті дні. Зате добре знає, як напиватися ” до чортиків”, матюкатися, смітити. Ось такий парадокс виходить… Зрозуміла річ, що світ не ідеальний і ми не в силі його зробити ідеальним але……
P .S.1 Хай пробачить мене молодь, я й сама ще, Богу дякувати, не вийшла з того віку, але любі мої – не деградуйте ви вже так!
|
