 Ми вчергове довідались з засобів масової інформації про те що знову знесли пам’ятник вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну. А почалося все це під час революції, що до цих пір вирує на Майдані в м. Києві. Одного революційного вечора група молодих людей накинула стальний трос на шию вождю та розхитавши його звалила на землю. Де його потім бажаючі розтягнули по шматкам. Сьогодні там гордо височіє лише постамент. Кияни жартують, що Ленін пішов на революцію, яка вирує за декілька кварталів, лишивши записку « Наденька, не переживай я ушел на революцію, скоро вернусь.» Як до цього ставляться українці? Потрібно визнати що по різному сприймають цю новину сьогоднішні жителі України. Градус сприйняття залежить як від територіального розміщення населених пунктів так і від віку жителя того чи іншого міста чи села. Зрозуміло, що більшість старшого покоління боляче сприймає таке знущання над без сумніву історичними особами нашої колись великої держави. Люди середнього віку до цього факту ставляться в залежності від своїх політичних уподобань. Молоде покоління в більшості своїй байдуже відноситься до такої звістки. Дехто з них просто не сприймає знесення пам’ятників як таких. Це як своє особисте ставлення до культурного надбання держави.Думаю що непотрібно сперечатись з людьми старшого покоління, вони сприймають інформацію про Леніна в залежності від того хто, що особисто отримав від того режиму, що панував багато років на нашій рідній землі. Хтось тоді був добре соціально забезпечений, хтось був керівником, партійним працівником, військовим офіцером, чи будь де на якій посаді яка потребувала рекомендації райкому партії. Зовсім інша категорія людей які постраждали від того режиму. Скільки людей пережило голодомор, передавши цю сумну пам'ять дітям та онукам.Особисто я багато наслухався від своєї бабусі про той проклятий богом і людьми голодомор. Скільки людей сиділо по тюрмам за Радянської доби, адже садили за будь що – крадіжку, самогоноваріння, тунеядство, але особливо за свою особисту позицію не таку яка була продиктована Генеральною лінією партії. Люди старшого покоління прожили з таким тягарем десятиліття і вони я думаю сьогодні мають незаперечне право на совою особисту позицію.Можливо користуючись досвідом деяких західних країн добре було б заснувати в містах сквери чи парки історичного минулого де стояли б пам’ятники минулих історичних осіб – Петра I, Катерини II, Леніна, Сталіна, Дзержинського та багатьох інших постатей внесених в історію нашої землі. Мене особисто хвилює кому поставить влада пам’ятники на тих постаментах які лишились на центральних площах міст і селищ нашої держави. Впевнений, що це буде залежати від кольору провладної більшості, яка буде вирішувати це питання, якщо колір буде оранжевий, то пам’ятники будуть одним історичним особам, а якщо владний колір більшості буде біло-голубий, то на постаменти встануть зовсім інші історичні особи. І ті і інші будуть аргументувати справедливість увічнення своїх історичних осіб. Особисто я впевнений, що в нашій державі можуть стояти пам’ятники, як Бандері, Коновальцю, Хвильовому, Мазепі так і Ватутіну, Кузнецову, Хрущову, Шелесту чи навіть Махно. Але я міркую, що на центральних площах нам сьогодні потрібні пам’ятники нашої історичної державної величі – минулих часів коли наша земля і народ який на ній проживав заснував вперше велику і могутню Державу Русь, яку вже потім почали називати Київською за назвою її стольного града. Такі постаті, як князь Володимир, Ярослав Мудрий, князь Святослав, та інші історичні особи показували б нашій молоді першість нашої держави, її витоки, історичну велич, першість в розвитку серед сусідів. Навіть пізніший період коли почався розпад Київської Русі і хто тоді від кого відколовся, хто історичний центр «мать городов руських», а хто окраїна яка вже потім розрослась завойовуючи все нові і нові землі. Якщо б наші діти зростали на такій великій ідеї, то ми б знали що державу нашу є кому боронити, що нею пишаються, що в ній хочеться жити і працювати.
Михайло Новосецький
|
