Не думали, що один  з попередніх матеріалів, який нагадаю, ми передрукували з іншого інтернет форуму, й назвали “розмова з солдатом” викличе такий резонанс та обговорення. Не думала й про це людина, яка розповіла все наведене в статті автору того матеріалу. Тому той самий солдат – Дмитро Мінайчев й зателефонував нам, щоб розставити всі крапки над “І”. Тож пропонуємо вам розмову з Дмитром.
-    Розкажи, як саме ти попав в АТО ?
-    Я маю юридичну освіту. Працював у військових судах столичного гарнізону та декількох юридичних компаніях. Потім попрацював у торгівлі.  Йшов в армію не з ціллю заробити, а з чітким розумінням того, що якщо у нас не буде  армії – не буде держави. І це дійсно так не те, щоб геройствувати. В мене  була можливість  просто сидіти у штабі десь наприклад в Ізюмі, й перекладати папери, але мене те не влаштовувало.
-    Зрозуміло. Тепер власне до того матеріалу, який є в інтернеті  і який ми передрукували, і з приводу якого ви й хотіли розставити акценти.
-    Ну почнемо з того, що думаю ви розумієте, що його писав не я. І я б хотів розповісти та уточнити. Взагалі розмова  відбувалась  не у формі інтерв’ю. Це була просто розмова з людиною, яка реально занепокоєна проблемами. У тому числі і яготинськими.  Це було видно відразу. І звичайно, що то розмова не від першої особи. А коли людина пише від себе, то вже додаються якісь емоції, суб’єктивізм……і це може прийматись різними особами по різному. Плюс я прекрасно розумію, що то стаття, а вона може містити елементи публіцистики. Можуть бути й неточності.  Розмова почалася з того, як можна перевірити ,  чи людина  справді  є учасником АТО. Тут все просто і ясно. Людина при навчанні отримує  спеціальність (військова облікова спеціальність) ставиться певний номер, який стає постійним.  Його можна перевірити, й відразу буде видно, чи це командир, чи піхота. Видається військовий квиток з печаткою, і якщо людина цього не підтверджує , а такі випадки є, то щось там не зовсім вірно. І це мають знати і прості люди , і адміністрації , і волонтери. Так є в армії. Не знаю як у добровольчих батальйонах.  
Тепер що до волонтерів. Спочатку я взагалі не звертався до волонтерів , хоча було досить тяжко. Особливо у перші 2 місяці: бо організм не пристосований до нових навантажень,  умов, реалій. Я звертався тільки до своїх знайомих. Я знав, що є  ще один мій односелець, у нього проблема з ногою, тож було не до мене, я розумів це. Але потім  я звернувся до волонтерів. Мені потрібні були штани. Мені відповіли, щоб я написав де я буду, і мені їх привезуть. Ну це смішно. Розумієте….. це війна . І ми не стоїмо десь у місті. Це не те, що взяв і поїхав наприклад у Волноваху й забрав те-то й те. Є певні завдання, і певні координати, які засекречені. І я просто не мав права розголошувати де ми є. Потім, коли ми попали в частину ,вже  видали готівку і сам купив ті штани. Ось так вийшло. Знаєте воно наче й дрібниця з тими штаньми, а все одно не приємно.
Взагалі  найкраща допомога від волонтерів – адресна. Бо саме вона є ефективною. Є різні види військ. І танкістам треба одне, артилерії  зовсім інше. Тобто є випадки, коли не потрібно всього й багато. В результаті багато коштів іде в нікуди. І прикро, що люди даремно витратять кошти.
Але дійсно волонтери допомагають багато.
-    А як Яготинські волонтери.
-    Знаєте…. не хочу когось критикувати. Скажу так. Якщо порівнювати з волонтерами з інших міст, то є відчутна  різниця. Скажімо волонтери , з інших регіонів (Львів, Рівне, Яворів, Суми, Черкаси, Київ) є активніші. Наприклад приходить допомога, дивишся  солдатам з названих регіонів і те, і те. А тобі…….. кажуть ти не з наших країв. Але сказати, що Яготинці взагалі нічого не роблять буде не вірно.
-    В матеріалі згадується й голова району пан Давиденко, й наш мер Н. Дзюба. Вони  якось допомагають?
-    Тепер про Давиденка. В якийсь момент нам дуже стали потрібні димові шашки . І я спробував  подзвонити в райадміністрацію. І спочатку не до самого голови району, а в його приймальню.  Подзвонив,  представився…….   Наголошую: я для початку телефонував не Давиденку,  а просто в адміністрацію.  І певно, що людиною (комунікатором) не було доведено інформацію до голови.  Я чекав. Потім через столицю, вийшов на керівників, які дали особистий номер пана Давиденка. Тож я вийшов на керівника району на пряму, і він , вислухавши інформацію,  розпорядився вислати мені те що я просив.  Що до Дзюби. Прямих закидів до неї я не маю. Але наведу такий приклад. Якось сів у одну з міських маршруток. Водій , не зважаючи  на всі мої атрибути військового, відразу наполіг щоб я заплатив. Наприклад у Львові такого не спостерігав. Там для військових усе. А тут……. Розумієте не у грошах річ. Мені не шкода ті три гривні, але деколи можна входити у положення. Це я до того, що Дзюба тут на пряму ні до чого, але є служби, які цим займаються. Хай скажуть водіям…… Розумію, що водій теж має сім’ю  і йому потрібні гроші. Але………
-    В районі є організація учасників АТО, вони теж допомагають солдатам. До них ви звертались? Як оцінюєте їх роботу.
-    Звертався . Якось вони надіслали мені наколінники. А що до їхньої роботи. Скажу так. Хай їх оцінює громада,  через різні звіти та аудити. Я не хочу критикувати, чи оцінювати це.
-    Останнє питання. Ви були у дома. Чи змінилось  сприйняття  мирного життя?
-    Скажу, що є речі які дивують. Особливо байдужість деяких людей. Про транспорт я вже розповів. Був ще такий випадок. Я був в своєму селі, у тому числі й під час виборів. Прийшов щоб проголосувати. Виявилось мене нема у списках виборців. Щоб вирішити це питання мені запропонували поїхати у суд і тоді проблема вичерпається, мене внесуть у список. Але для цього потрібно було взяти таксі й заплатити за дорогу до Яготина й назад до села. А це все-таки  не малі кошти. А дехто просто запропонував налити  100 грам….. Стало образливо , я плюнув на все. Ось такі речі вражають найбільше. Але це не проблема усіх Яготинців. Просто є такі люди.