 Думаю більшість національно свідомих людей в цій державі задавали собі питання, що містить заголовок. Тому пропонуємо вам статтю Євгена Сойкіна на цю тему. Стаття досить влучна, тож читайте і коментуйте.
Більшість українців вбачає причину того, що українських музичних виконавців не пускають в ефір вітчизняних ТБ-каналів, в планомірній політиці русифікації.
Але боюся що це не зовсім так. Я вважаю, що справжня причина роспопізації вітчизняного ТБ лежить в дещо іншій площині, а саме в площині страху. Страху владоможців, що у української молоді з'являться авторитети, які здатні проявляти свою громадянську позицію. Адже на відміну від роспопу багато українських виконавців неодноразово демонстрували, що для них гроші — не все, що для них існують принципи, а патріотизм — не просто слова.
Влада (яка зрослася з олігархатом) реально боїться народних бунтів і втрати внаслідок них свого (а насправді прихватизованого у народу) майна і влади. Тому вона й робить все, щоб не було нації, не було народу, а було — суспільство споживання. Суспільство, яке не мислить. Суспільство, яке толерантне до своїх гвалтівників. І влада ретельно підчищає інформаційний простір, який у нас замінив суспільну свідомість, від усього, що бодай теоретично може стати каталізатором вибуху народного гніву.
Не вірите? Тоді дивимося далі — влада блокує інформаційний простір від будь-яких проявів вільнодумства. На чому зростало покоління студентів, які зробили Майдан в 2004 році? З українських виконавців у нас тоді були широко відомі лише ВопліВідоплясова, Океан Ельзи, ТанокНаМайданіКонго та Тартак. Ми їх слухали. Але майже не співали під гітару (хіба за виключенням «Друг» і «Квітка» від ОЕ). Під гітару ми співали пісні Цоя, ДДТ, Машини Врємєні, Аліси, ЧИЖа, Чайфа, Аріі. Саме пісні старого русского року живили наш бунтарський дух. Гімном студентського спротиву була пісня Арії «Я Свободен!» — саме вона змушувала нас розпрямляти спини і ставати пліч-о-пліч, кидати виклик тиску зі сторони керівництва навчальних закладів, зриватися з пар, коли на тих парах нам починали втирати, що доля країни — то не наша справа. Що наша справа — отарою йти на бійню. Що влада сама розбереться і всьо буде данбас. Старий русскій рок, що лунав з вікон всіх гуртожитків обох студмістечок Одеси, дав нам відчути що разом нас багато і нас не подолати, підготував нас до того, щоб ми подолали свій страх. І ми його подолали.
А тепер питання — якщо справа лише в планомірній політиці русифікації, то як часто ви бачете на нашому ТБ чи чуєте в ефірі радіостанцій пісні Кіно/Цоя, Арії, Аліси, Чайфа, Чіжа, ДДТ, що просякнуті духом свободи і непокори?
Їх немає! Піпл годують роспопом, виховуючи з нього зразкових членів суспільства споживання, тобто овець, яких можна доїти й стригти, а в кінці загнати на бійню.
Тому, інформаційна блокада українських виконавців — це не стільки інструмент русифікації.
Інформаційна блокада українських виконавців — це не наслідок дії ринкових законів. Українські виконавці однозначно якісніші за роспоп.
Інформаційна блокада українських виконавців — це блокада розвитку громадянського суспільства, це блокада створення вітчизняних суспільних авторитетів, блокада паростків справжньої української еліти. Це — інструмент війни олігархату проти українського народу за українські ресурси.
І музика — лише один з аспектів. Те саме з підбором ведучих, експертів, гостей студій.
p.s. А ви кажете мова/культура — не важливі, головне щоб економіка працювала… Вона й працює. На кишені олігархів.
|
