Головна » 2011 » Січень » 10 » Без надії сподіватись – вірити і перемогти. (відгук на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»).
14:07
Без надії сподіватись – вірити і перемогти. (відгук на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»).
Вона завжди була, і не зникала ніколи. Вона – це безвихідь. У кожної людини, регіону, нації – в цілому. Безвихідь – від невизначеності, від втрачених сподівань на краще, від протиріччя у поглядах щодо свого майбутнього. Все це породжує тривогу, спочатку невідомо від чого, потім формуються певні ефемерні контури, іпостасі, фабули. Постає загальнопричинне твердження: все у цьому світі неправильне, не таке, як треба. Ми хочемо змін, чогось нового, переконливішого, нашого. Яке ж воно, «нове»? Як удар в спину. І знову – в безодні проблем і викликів буття. Але хто ж - цей наш ворог? З ким боротись? «Борітеся - поборете», як казав наш Пророк? Так і бились невідомо з ким від перших днів вимріяної незалежності, що зненацька звалилася - не в наші чекаючі руки, а повз них, на асфальт, не втримали і не підняли…То й усі острахи, що зберегли в суспільній свідомості від поневолених поколінь, взяли гору над розумом, над здоровим глуздом ще несформованої, але ж нації, і почали допікати, збиваючи на хибні стежки сумнівів, невиправданих переживань та наступних за цим поразок. Самих перед собою; а сусіди дивляться на нас з-за паркану, і не розуміють, - що це з ними, треба рости, розвиватись, утверджуватись як повноправна незалежна держава, а вони б’ються невідомо з ким. Безвихідь породжує зневагу. Чи, може, це й навпаки, не знаю. З якої табакерки ми все це отримали? Тому й вибирали собі правителів достойних, рівних собі. З компартійним минулим, з нечітким майбутнім. Охороняли б й далі оранжереї з квітами, а не вчили народ, як «правильно» жити. Не розуміли тоді, що розвиваючись в цьому болоті, яке вони називали «великою», чи то пак, «єдиною» Україною, ми, зневажаючи всіх і водночас себе – поступово накопичували жагу до якихось, бодай і невеличких, незначних – проте змін на краще. «Так больше жить нельзя». Та й шальки терезів Історії (нажаль, не Феміди) скотилися в наш бік. Хоча з огляду на пережите, вертаючись назад, ворогу не позаздриш такого осягнення, такого «прозріння». Для мешканців Західної цивілізації потрібно лише дістати маленький шматочок прихованої від загалу правди – і це має наслідком зміну навіть політичного режиму, не те, що задоволення примітивних потреб соціуму. В нас же треба було, для пробудження давно приспаної самосвідомості вбити Гонгадзе і Александрова, лізти в сестринські гарячі обійми до Росії, запустити у ЗМІ «темники», залякувати народ лозунгами штибу «сьогодні добре – завтра буде гірше», просувати вигідну під себе, потім скасовану політреформу, і на фоні колапсу правоохоронної системи заявляти на весь світ про якусь там «демократію», посттоталітарну «свободу слова», коли такі поняття ми звикли тільки сприймати у вербальному вимірі, а не могли, як тоді на зламі дев’яностих – двотисячних, так і здебільшого зараз – потримати в руках, побачити очима, відсіяти полову. Бо як тоді, так і зараз багато прислужників, а мало служителів. І зглянувся на нас Господь, якого часто не хотіли чути під час баталій двадцятого і прийдешніх сторіч, і подав він любому народові своєму можливість прозріти – краще пізно, аніж ніколи, і вийшли люди з усіх - усюд на площі захищати свій вибір, не вірячи політикам, демагогам і шарлатанам – наслухалися бо, набачилися, повстали – і об’єдналися в єдиному пориві до істинної справедливості, яка ще з козацьких часів вирішувалася на січових майданах. Саме там обирали достойників, а коли вже обрали – підносили тричі булаву, і новообраний гетьман перед усім людом і старшиною міг двічі від неї відмовитись, а на третій раз приймав із пошаною та відповідальністю за свої думки та дії. Влада ж, засліплена власною брехнею та зневагою до «сірих», «простих» українців, спочатку погралася в піжмурки, а потім здалася, поховалася на дачах, а далі – будь-що-буде. Люди ж, відчувши і побачивши силу у своїй більшості, вже совістю осягнули справжню перемогу. Над собою у зашарілій повсякденності, над владою у її безликій ненависті до громадян, над страхами та примарними загрозами зі сходу чи заходу. Таких людей тепер помітно, коли вони стоять за ідею. Неважливо, за якого із двох кандидатів, тоді, в 2004-му, краще – що вийшли за межі російського ярлика «Моя хата з краю». Свідомість наша не вкладена у вуста проплачених політтехнологів, вона у дії, у пориві до правди і свободи. Майдани довели, що ми склали іспит на незалежність, на самоідентичність у чимдалі глобалізованому просторі. Ми поки що не Європа, але вже і не Росія з її імперськими потугами та вимираючими селами. Ми посередині, на перехресті стежин і векторів, були на роздоріжжі, тепер – на широкому шляху до кращого, гідного життя. Свого, та й нащадків. І хоч з іронією, перемішаною з меланхолійною гіркотою, звучать проникливі слова в кінці роману про те, що маятники здатні хитатися і в одну, і в протилежну сторону, що ті, які сьогодні закликають йти вперед, вже домовляються потай з чільниками, шукаючи «компроміс», і що потім один одного зрадять, ми все ж таки, пізнавши і перетягши на своїх плечах безнадію минулого, маємо в руках своїх незаперечувану вже ніким, а отже, і непереможну зброю – заклик і впевненість, яку самі створили, і несемо наперекір долі, чи то пак, історії – «Разом нас багато, нас не подолати!». Дійсно, тепер – час живих, час, в якому перемагають сильні духом, які пізнали смак свободи. Її ми вибороли, і в ній живе Україна! P.S.Якраз нині готується до друку вже новий 10000-ний тираж «Записок», раджу купувати у відомих книжкових магазинах, або ж безпосередньо у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», Так буде дешевше. Перший бо розійшовся за неповні два тижні. Успішний розпродаж цієї книжки - ще один доказ нашої непереможної, і невмирущої, народної свободи, волі до змін, до процвітання і зростання країни. Нашої навіки. Антон Ліціс
Интересную тему зацепил Руслан. Действительно если вдуматся: ты кто? украинец, поляк, турок, чеченец, грузин... А ты? Русский т.е. вассал Руси. Вот дела! Век живи век учись
ЦІкава виявилася дискусія, шановні колеги та опоненти. НЕ думав, що буде така бурхлива реакція. Щиро вдячний всім за коментарі. Бо всі ми-багатоманітний народ, у різнобарв'ї наша краса і могутність. Неможливо "створити" щасливу країнуза двадцять років, проте треба цього прагнути, і зміни на краще пришвидшать свою ходу. Попереду будуть нові матеріали на загальносуспільну тематику. До зустрічі на шпальтах "ЯготинІнфо"!
Люди, не судіть суворо Валентину. Вона, як і всі РАШЕНИ, нещасна людина. Людина без роду-племені, без минулого і майбутнього. Вони - національне НІХТО, бо історія не знає такої нації "росіянин", як і національності - радянський народ. Тому вони тільки й можуть, що плюватися слиною-отрутою на нас і на весь світ. Бідна людина, навіть сама не знає, яка у них культура - руська, чи російська. І тут нічого немає дивного.Уже скільки століть їхні археологи риють, щоб знайти бодай одне поховання предків зі слов’янським черепом. А немає. Бо й не було. В татаромонголії та фіноугорії слов’ян не було. Потім уже вони завезли їх з теренів Київської Русі - з берегів Росі, Росави, Дніпра та з Болгарії, Польщі...Утворили державу-мутант і навіть герб поцупили у візантійців-орла мутанта, орла-потвору (і ця бридота їх ще й зараз анітрохи не нудить!) Потім Московія вигадала таку ж мутантну назву «Росія», щоб звучала під Київську Русь, щоб усі думали, що вони її нащадки. Потім у скандинавів поцупили прапор, у Києва - автокефальність (хоча Росія - мусульманське утворення, а їхня християнська церква ніколи не була високодуховною, бо вона ніколи не була вільною від держави, політики, карних органів і наживи, перетворюючи церкви і собори московського патріархату в Україні в політичні центри агітації за бандюковичів, у позаштатні агенцї ФСБ). А тепер прийняли ще й гімн - мутант радянського. І тішаться. Насправді ж зляться від того, що всі люди, як люди, а вони звичайне НІХТО. НІХТО постійно воює і свариться, бо як тільки воно перестане воювати, то всі загарбані й поневолені ним народи створять свої держави й від НІХТО нічого не залишиться. І це рано чи пізно буде. І вони це знають, як ми знаємо, що після ночі буде день. Саме тому демократії, прав і свобод людини вони бояться , як смертоносної вакцини. Вони розуміють, що житимуть доти, допоки «мочитимуть» інших «у сортирах». Вони розуміють і те, що Росія без Києва – все одно, що вершник без голови і душі. Саме тому століттями духовно, морально й фізично озвіріло загарбують Київ, знищують українство у всіх його проявах, саме тому всі ті кирили постійно сунуть сюди своє кегебістське шовіністичне рило і каламутять українське суспільство. Найкраще про них сказав їхній вождь і вчитель Ульянов -Бланк:" Великорусский шовинист, в сущности, подлец и насильник, предаст не только социалистическую идею, но и великое, пролетарское братство". А ми додамо - і велике загальнолюдське братерство. Яскравим прикладом їхнього іудського дуросвітства є висловлювання їхніх політичних недоносків - новоявлених чінгісханівців капутіних - про те, що фашизм вони могли перемогти і без України. Дурний - ні, п’ний - ні, божевільний - ні. Це суміш усього цього разом узята, яка називається російський шовініст -"у своїй сутності - падлюка і гвалтівник". Ну, про війну, про бандерівців і власівців, дивізії СС "Галичина" та СС «Русланд», 29 і 30-ту російські гренадерські ССесівські дивізії – потім. А насамкінець - про бідну Валентину - наші їй щирі співчуття. А Антону – доземний уклін! Україна житиме, допоки є такі люди.
В кожній нації та культурі є достойники й сміття тож давайте будемо телерантніші один до одного. А Валентина всеодно лишиться при своїй думці доти поки її не переконати в іншому, але не наїздами.
Цезарю: Ви тільки один шар "могучей культури" відзначили: українських співаків і акторів. Я, наприклад, не заперечував би, якщо і надалі "могучую" "збагачуватиме" Вєрка Сердючка чи Кролики. На здоров"я! Аби поменше до нас експортували тієї т.з культури з Расєї. Ото вже біда, бо нашу національну культуру душать два табачники і новоявлена орава з Печерських пагорбів.
Чудовий відгук!! Приєднуюсь до компліментів автору!!) Вважаю, що не слід зациклюватись на "темі Валентини")) твір Костенко заслуговує набагато більшої уваги! я його читала і взахваті від нього!!
Як що Валентина захищає так "Великую Русскую культуру", то треба взяти до уваги те, що без нас Українців ця культура не була б "Великой". Практично більша частина співаків та акторів є вихідцями з України. Як що вони вирішать повернутись на батьківщину, то кому буде співати та зніматись у кіно?
Не национально озабоченных, а патриотов. Я тоже говорю по руски, но живу тут и уважаю то место где я живу. А если уважаемой Валентине все украинское полная фигня, то чего она тут седит. Вон Путин для таких как она целую программу по освоению земель росийских придумал. Так что милости прошу спасайте Россию, а то скоро китайци все заберут и все плакала могучая руская культура.
Наша вроджена делікатність й толерантність (згинуть наші ВОРОЖЕНЬКИ. як роса на сонці...) занадто дорого коштує українському народу. Нахаба заходить до вашої хати і ще й порядкує в ній? А що тоді є окупація? А там, де панує "могучая русская культура" закривають українські бібліотеки, не допускається навіть думка про україномовні ЗМІ та школи для мільйонів наших земляків? Досить вже хохляччини і меншовартості. І російська чи китайська мова тут ні до чого. Читайте І. Огієнка.
навіщо ж так кидатися на російськомовних читачів? у кожного є право висловлювати власну думку. чиїсь комплекси, необізнаність та заангажованість - це аж ніяк не наші проблеми))
Браво, Антоне! Якщо ЯготинINFO спиратиметься на аналітику такого гатунку, у сайта блискуче майбутнє. Недаремно ж саме на Вашу публікацію нарешті (!) гавкнула якась напівграмотна шавка. Це ж треба вихвалятися "могучей русской культурой", не опанувавши найелементарнішого - грамотного письма. Найслабіший вчитель російської мови через це задушив би таку претендентку на причетність до російської культури. Сучасні носії "могучей культуры" з Банкової теж розмірковують про "поэтессу Анну Ахметову" та "известного украинского поэта Чехова"...
шАНОВНА вАЛЕНТИНА!!!! Що за каЦАПщина на порталі? Як що ви не поважаєте Україну та Нашу культуру, то вже видно те, що такий коментар може лишити та людина котра не являється Громадянкою Нашої Держави. А як що у нас є така громадянка, що проживає на територіі України і захищає права та інтереси другої держави, то таке виникає питання... Що ця особа робить на теритріі нашої Держави?
Что за люди как не про голодомор так опять чтото придумают нацики. Проблема украинской нации в том что они вечно плачут что их все притесняют. А на самом деле просто укр культура слабее великой русской вот они и бояться что могучая российская культура проглотит их не полноценную украинскую.
Такий красномовний відгук! Одразу видно, що написаний культурно високою людиною-читцем, який проникся змістом. Ліну Костенко завжди поважала як письменницю, а після такого насиченого відгуку про її нову книгу вже чекаю з нетерпінням, коли вийде друком другий тираж. Дуже дякую Вам, Антоне, за такий нетривіальний і художньо-емоційний відгук!
Вона завжди була, і не зникала ніколи. Вона – це безвихідь. У кожної людини, регіону, нації – в цілому. Безвихідь – від невизначеності, від втрачених сподівань на краще, від протиріччя у поглядах щодо свого майбутнього. Все це породжує тривогу, спочатку невідомо від чого, потім формуються певні ефемерні контури, іпостасі, фабули. Постає загальнопричинне твердження: все у цьому світі неправильне, не таке, як треба. Ми хочемо змін, чогось нового, переконливішого, нашого. Яке ж воно, «нове»? Як удар в спину. І знову – в безодні проблем і викликів буття. Але хто ж - цей наш ворог? З ким боротись? «Борітеся - поборете», як казав наш Пророк? Так і бились невідомо з ким від перших днів вимріяної незалежності, що зненацька звалилася - не в наші чекаючі руки, а повз них, на асфальт, не втримали і не підняли…То й усі острахи, що зберегли в суспільній свідомості від поневолених поколінь, взяли гору над розумом, над здоровим глуздом ще несформованої, але ж нації, і почали допікати, збиваючи на хибні стежки сумнівів, невиправданих переживань та наступних за цим поразок. Самих перед собою; а сусіди дивляться на нас з-за паркану, і не розуміють, - що це з ними, треба рости, розвиватись, утверджуватись як повноправна незалежна держава, а вони б’ються невідомо з ким. 
