 Отже, за підсумками «святкування» радянського Дня Перемоги над Німеччиною (все прогресивне людство відзначає цю подію 8 травня, і доволі скромно) можна скласти загальну картину цього грандіозного, не побоюся цього слова, спектаклю й узагальнити деякі тенденції.
Якщо при «помаранчевій» владі суспільство дійсно було ближчим до компромісу, то нині воно зробило крок назад. У них, у «помаранчевих», вистачало розуму не курити біля бочки з порохом. Зараз же «регіонали» з бандитською посмішкою Колісниченка підпалили, образно кажучи, вогнепровідний шнур під ними ж замінованою Україною.
Після подій 9 травня у Львові на перший погляд може здатися, що певною мірою національно-патріотичні сили все-таки у виграші. І рідне «поле бою» лишилося за ними, і одеські провокатори-«уродинці» були протягнуті на пагорб під посиленим поліцайським конвоєм. Та й то, ймовірно, під якимось зовнішнім адміністративним тиском. Але продавити це рішення змогли тільки в другій половині дня.
Масовість львівського опору «совкам» та російським ксенофобам-імперіалістам з Одеси показала навіч усю міру неприйняття справжніми українцями не те, що Дня Перемоги (якби не з'явилися тут прибульці, нічого б і не було), але кремлівсько-нацистської імперської присутності, тим більше в такій зухвалій формі. Ще більш масова концентрація всіх можливих поліцейських сил підкреслила, знову ж, неприйняття не стільки Дня Перемоги (це всього лише привід), скільки агресивної нахабності одесько-кримських відщепенців, які спробували нав'язати свою волю у віддаленому регіоні. Реальність показала, що без поліцейської підтримки вони — ніхто, і легітимність їхня — явище тимчасове.
Втім, легко судити тим, хто був безпосередньо на місці подій. Нам же доводилося задовольнятись моніторингом телебачення, новинних інтернет-ресурсів та бло’ів, а також телефонними дзвінками друзів зі Львову. І все одне якось тяжко було повірити в абсолютну реальність усього, що там відбувалося. «Чи любите ви театр так, як люблю його я?..»
Спочатку ніби було все природно. Реакція міліції, що очепила головні місця «свят», рішуче видалення всіх приїжджих провокаторів за межі міста, хаотична біганина по місту всіх дійових осіб та їхніх угруповань, спорадичні, некеровані дрібні сутички по всьому місті. Словом, усе природно. Але після обіду все якось упорядковується. От лізуть «покладати» «регіонали». При цьому не туди, де вільно й організований пропуск міліцією, а де стоїть заслін із патріотичних сил. Зрозуміло, патріоти їх не пускають. От російський консул ломиться прямо через пікет «Свободи». Не пускає його «Свобода». Навіть віночок якийсь відняли.
Менти, наприклад, зібрали заїжджу одеську «родину» і виперли їх за місто, у відстійник. Хотіли, може, й зовсім до кінця виконати службовий обов'язок. Але надійшла, ймовірно, команда, тримати поки «родину» у відстійнику до подальшої вказівки. Потім надійшла, зрештою, вказівка («…Шура, запускайте Берлагу!..») І менти, ледве не з-під самих Вінників, зробили коридор, погнали «родинців» «покладати». Наприкінці, під «завісу». Ті й самі не чекали на такий хід подій. У своєму інтерв'ю Христофоров слізно дякував львівським ментам: «Як важко їм давалося це рішення!..» Та в дідька їм що давалося, Шура! За командою режисера вони регулювали відстійники й потік «покладачів». І це все. Робота важка й кропітка, та аж ніяк не припускає самостійних рішень, Шура. Вже кому, а вам, у вашій «Родині», це має бути більш ніж добре відомо…
|
